Президент подав у відставку під тиском громадськості
Вотергейський скандал
США, 1972-1974
17 червня 1972 року (за чотири місяці до президентських виборів 1972, на яких кандидата від республіканської партії Річарда Ніксона було переобрано на другий термін) у штабі кандидата в президенти від демократичної партії Джорджа Макговерна, розташованому у вашингтонському комплексі «Вотерґейт», було затримано 5 осіб, які незаконно проникли в готель. Вони налаштовували прослуховальну апаратуру, і, за деяким даними, фотографували внутрішні документи штабу демократів.
Дотепер не доведено зв'язок саме цього інциденту з адміністрацією Ніксона. Відомо, що в нього дійсно були плівки з нелегально записаними переговорами демократів, але те прослуховування завідомо не мало відношення до готелю «Вотерґейт». Разом із тим, громадськість цікавило не тільки те, чи стояв Ніксон за конкретною групою з п'яти шпигунів, але й те, як він і його штаб реагували на події постфактум — зокрема й із точки зору об'єктивного їхнього розслідування.
Дотепер не доведено зв'язок саме цього інциденту з адміністрацією Ніксона. Відомо, що в нього дійсно були плівки з нелегально записаними переговорами демократів, але те прослуховування завідомо не мало відношення до готелю «Вотерґейт». Разом із тим, громадськість цікавило не тільки те, чи стояв Ніксон за конкретною групою з п'яти шпигунів, але й те, як він і його штаб реагували на події постфактум — зокрема й із точки зору об'єктивного їхнього розслідування.
Як все відбувалося?
1
17 червня 1972
заарештовано п'ять чоловік, причетних до проникнення і незаконного прослуховування у штаб-квартири Демократичної партії в готелі "Вотергейт" у Вашингтоні
2
18 червня 1972
з'ясувалось, що Маккорд працює в службі безпеки Комітету за переобрання президента Річарда Ніксона
3
У серпні 1972
президент Ніксон заявив, що розслідування інциденту завершено і жоден зі службовців Білого Дому непричетний до інциденту
4
У вересні і жовтні
журналісти Карл Бернстайн і Боб Вудворд опублікували у "Вашингтон пост" матеріали про те, що підслуховування і шпигунство проти опозиційної партії були санкціоновані Комітетом за переобрання Ніксона і проводились з відома Білого Дому.
5
У березні 1973
всі семеро звинувачених були визнані судом винниими
6
17 травня 1973
почались сенатські слухання Уотергейтської справи
7
9 серпня 1974
Річард Ніксон став першим президентом США, котрий подав у відставку
Розcлідування
У розслідуванні червневого інциденту й у супутній суспільній кампанії проти президента, що тривали понад два роки, були періоди активності й затишшя. Кінець 1972 року, що ознаменувався тріумфальним переобранням Ніксона на другий термін, був для нього відносно спокійний.
17 червня 1972 року було заарештовано членів групи «водопровідників» із адміністрації Ніксона, причетних до незаконного підслуховування. Групу співробітників спецслужб так охрестили в пресі за те, що вони встановили підслуховувальну апаратуру в передвиборчому штабі демократів, розташованому у вашингтонському готелі «Вотерґейт», що призвело до інформаційних «витоків». У січні 1973 року розпочався суд над шпигунами, що проникли у «Вотерґейт». У березні було сформовано сенатську комісію з Вотерґейту, і судові слухання стали передавати по телебаченню на всю країну; вважається, що 85% тодішніх громадян США переглянули хоча б одне засідання. Паралельно, з ініціативи демократів почалася низка розглядів діяльності інших чиновників республіканської адміністрації, пов'язаних не лише з прослуховуваннями або схожою діяльністю. Консультанта Білого дому Говарда Ганта суд визнав «технічним» організатором прослуховування й засудив його до 33 місяців ув'язнення.
У серпні Ніксон відмовився надати прокуратурі коментарі щодо системи урядового аудіоконтролю і записані в овальному кабінеті плівки, що документують розмови Ніксона з помічниками (про існування цих записів стало відомо суду зі свідчень деяких чиновників). Президент також наказав генеральному прокуророві Річардсону звільнити прокурора Кокса, що зробив такий запит. Річардсон відмовився підкоритися Ніксону й пішов у відставку разом зі своїм заступником у жовтні; ці відставки стали відомі як «суботня різанина». Це різко негативно позначилося на авторитеті президента.
6 лютого 1974 Палата представників США ухвалила розпочати процедуру імпічменту Ніксона, але й тут Ніксон упирався у небажанні пред'являти слідству наявні в нього плівки, посилаючись на привілей виконавчої влади. Однак Верховний суд США у липні 1974 одноголосно визнав, що в президента немає таких привілеїв, і наказав йому негайно видати плівку прокуратурі.
Роль ЗМІ у виникненні й розвитку скандалу можна вважати визначальною. Американський дослідник Самуель Хантінгтон у доповіді, складеній для створеної в 70-х роках Тристоронньої комісії писав: «У двох найдраматичніших внутрішньополітичних конфліктах преса періоду Ніксоновської адміністрації — конфліктах, викликаних опублікуванням документів Пентагона й Вотерґейтом, — засоби масової інформації країни кинули виклик і завдали поразки главі виконавчої влади. Преса, фактично, зіграла провідну роль у тому, що дотепер не вдавалося жодному окремо взятому інституту, угрупованню або комбінації інститутів у американській історії — позбавити свого поста президента, що був вибраний менше двох років тому, домігшись підтримки більшості, що стала одною з найзначніших в американській історії»
17 червня 1972 року було заарештовано членів групи «водопровідників» із адміністрації Ніксона, причетних до незаконного підслуховування. Групу співробітників спецслужб так охрестили в пресі за те, що вони встановили підслуховувальну апаратуру в передвиборчому штабі демократів, розташованому у вашингтонському готелі «Вотерґейт», що призвело до інформаційних «витоків». У січні 1973 року розпочався суд над шпигунами, що проникли у «Вотерґейт». У березні було сформовано сенатську комісію з Вотерґейту, і судові слухання стали передавати по телебаченню на всю країну; вважається, що 85% тодішніх громадян США переглянули хоча б одне засідання. Паралельно, з ініціативи демократів почалася низка розглядів діяльності інших чиновників республіканської адміністрації, пов'язаних не лише з прослуховуваннями або схожою діяльністю. Консультанта Білого дому Говарда Ганта суд визнав «технічним» організатором прослуховування й засудив його до 33 місяців ув'язнення.
У серпні Ніксон відмовився надати прокуратурі коментарі щодо системи урядового аудіоконтролю і записані в овальному кабінеті плівки, що документують розмови Ніксона з помічниками (про існування цих записів стало відомо суду зі свідчень деяких чиновників). Президент також наказав генеральному прокуророві Річардсону звільнити прокурора Кокса, що зробив такий запит. Річардсон відмовився підкоритися Ніксону й пішов у відставку разом зі своїм заступником у жовтні; ці відставки стали відомі як «суботня різанина». Це різко негативно позначилося на авторитеті президента.
6 лютого 1974 Палата представників США ухвалила розпочати процедуру імпічменту Ніксона, але й тут Ніксон упирався у небажанні пред'являти слідству наявні в нього плівки, посилаючись на привілей виконавчої влади. Однак Верховний суд США у липні 1974 одноголосно визнав, що в президента немає таких привілеїв, і наказав йому негайно видати плівку прокуратурі.
Роль ЗМІ у виникненні й розвитку скандалу можна вважати визначальною. Американський дослідник Самуель Хантінгтон у доповіді, складеній для створеної в 70-х роках Тристоронньої комісії писав: «У двох найдраматичніших внутрішньополітичних конфліктах преса періоду Ніксоновської адміністрації — конфліктах, викликаних опублікуванням документів Пентагона й Вотерґейтом, — засоби масової інформації країни кинули виклик і завдали поразки главі виконавчої влади. Преса, фактично, зіграла провідну роль у тому, що дотепер не вдавалося жодному окремо взятому інституту, угрупованню або комбінації інститутів у американській історії — позбавити свого поста президента, що був вибраний менше двох років тому, домігшись підтримки більшості, що стала одною з найзначніших в американській історії»
У серпні Ніксон відмовився надати прокуратурі коментарі щодо системи урядового аудіоконтролю і записані в овальному кабінеті плівки, що документують розмови Ніксона з помічниками (про існування цих записів стало відомо суду зі свідчень деяких чиновників). Президент також наказав генеральному прокуророві Річардсону звільнити прокурора Кокса, що зробив такий запит. Річардсон відмовився підкоритися Ніксону й пішов у відставку разом зі своїм заступником у жовтні; ці відставки стали відомі як «суботня різанина». Це різко негативно позначилося на авторитеті президента. Тим часом ряд розслідувань, що торкнулися адміністрації Ніксона, дійшов і до його віце-президента Спіро Агню Spiro Agnew, що також подав у відставку в жовтні 1973 (у фінансовій справі, не пов'язаній із Вотерґейтом).
6 лютого 1974 Палата представників США ухвалила розпочати процедуру імпічменту Ніксона, але й тут Ніксон упирався у небажанні пред'являти слідству наявні в нього плівки, посилаючись на привілей виконавчої влади. Однак Верховний суд США у липні 1974 одноголосно визнав, що в президента немає таких привілеїв, і наказав йому негайно видати плівку прокуратурі.
Роль ЗМІ у виникненні й розвитку скандалу можна вважати визначальною. Американський дослідник Самуель Хантінгтон у доповіді, складеній для створеної в 70-х роках Тристоронньої комісії писав: «У двох найдраматичніших внутрішньополітичних конфліктах преса періоду Ніксоновської адміністрації — конфліктах, викликаних опублікуванням документів Пентагона й Вотерґейтом, — засоби масової інформації країни кинули виклик і завдали поразки главі виконавчої влади. Преса, фактично, зіграла провідну роль у тому, що дотепер не вдавалося жодному окремо взятому інституту, угрупованню або комбінації інститутів у американській історії — позбавити свого поста президента, що був вибраний менше двох років тому, домігшись підтримки більшості, що стала одною з найзначніших в американській історії»
Роль ЗМІ у виникненні й розвитку скандалу можна вважати визначальною. Американський дослідник Самуель Хантінгтон у доповіді, складеній для створеної в 70-х роках Тристоронньої комісії писав: «У двох найдраматичніших внутрішньополітичних конфліктах преса періоду Ніксоновської адміністрації — конфліктах, викликаних опублікуванням документів Пентагона й Вотерґейтом, — засоби масової інформації країни кинули виклик і завдали поразки главі виконавчої влади. Преса, фактично, зіграла провідну роль у тому, що дотепер не вдавалося жодному окремо взятому інституту, угрупованню або комбінації інститутів у американській історії — позбавити свого поста президента, що був вибраний менше двох років тому, домігшись підтримки більшості, що стала одною з найзначніших в американській історії»
Суть і наслідки
«Вотергейтського процесу»
«Вотергейтського процесу»
Виборча кампанія 1972 р. супроводжувалась продовженням внутрішньополітичної кризи, особливістю цих виборів було те, що саме тоді набрала чинності поправка до конституції, згідно з якою виборний ценз громадян, що посідають виборне право, знизився з 21 до 18 років. У результаті право голосу одержали близько 25 мли наймолодших виборців.
Для забезпечення своєї переваги у виборчих перегонах чинний президент вирішив вдатись до залучення своїх агентів. Їхню діяльність було спрямовано на збір інформації про плани політичних опонентів – демократів, які висунули кандидатом у президенти Дорджа Макговерна. За особистим розпорядженням Ніксона була проведена секретна операцію по встановленню прослуховуючої апаратури в штаб-квартирі Демократичної партії в столичному адміністративно-гостинному комплексі «Вотергейт».
В той час коли Ніксон перебував з офіційним візитом в Москві, 17 червня 1972 р. його людьми була здійснена спроба замінити апаратуру в готелі, яка не працювала.
Для забезпечення своєї переваги у виборчих перегонах чинний президент вирішив вдатись до залучення своїх агентів. Їхню діяльність було спрямовано на збір інформації про плани політичних опонентів – демократів, які висунули кандидатом у президенти Дорджа Макговерна. За особистим розпорядженням Ніксона була проведена секретна операцію по встановленню прослуховуючої апаратури в штаб-квартирі Демократичної партії в столичному адміністративно-гостинному комплексі «Вотергейт».
В той час коли Ніксон перебував з офіційним візитом в Москві, 17 червня 1972 р. його людьми була здійснена спроба замінити апаратуру в готелі, яка не працювала.
«Вотергейтська справа» стала серйозним випробовуванням для американського суспільства
Ніксоном були здійснені заходи для приховування дій працівників його Адміністрації в «Вотергейтській операції», також ФБР було рекомендовано утриматись від розслідування для забезпечення національної безпеки.
Варто зазначити, що ця подія була широко представлена у пресі, але спочатку ця справа не набула широкого резонансу, більшість американців сприйняли її як політичну технологію, адже демократи значно активізувались намагаючись заробити політичні бонуси. Незважаючи на це, перемогу на виборах здобув Річард Ніксон, який отримав більше 60% голосів. Це насамперед пояснюється успішною передвиборчою агітацією та успіхами на міжнародній арені.
Варто зазначити, що ця подія була широко представлена у пресі, але спочатку ця справа не набула широкого резонансу, більшість американців сприйняли її як політичну технологію, адже демократи значно активізувались намагаючись заробити політичні бонуси. Незважаючи на це, перемогу на виборах здобув Річард Ніксон, який отримав більше 60% голосів. Це насамперед пояснюється успішною передвиборчою агітацією та успіхами на міжнародній арені.
Перемога республіканців була заплямована новими фактами з «вотергейтської справи», які з'явились в пресі завдяки праці репортерів Боба Вудварда і Карла Бернстейна, які акцентували на протизаконні дії «люди президента». Проти семи учасників «вотергейтської справи» було порушено кримінальне провадження, і вже 11 січня 1973 р. вони визнали себе винними. Водночас Ніксон намагався виставити себе непричетним до цього процесу та виступив зі зверненням, в якому заперечував усі звинувачення.
Серйозного удару Ніксону було завдано 13 червня 1973 р., коли його шеф бюро О. Баттерфільд зізнався сенаторам у тому, про факти прослуховувавння з ініціативи президента.
Серйозного удару Ніксону було завдано 13 червня 1973 р., коли його шеф бюро О. Баттерфільд зізнався сенаторам у тому, про факти прослуховувавння з ініціативи президента.
Комітет Палати представників звинуватив главу держави в розтраті 17 млн доларів у власних потребах, а в квітні 1974 р. президент погодився виплатити 430 тис. доларів податків, які були невиплачені в період 1969 – 1972 рр. Ще з 30 жовтня 1973 р. комітет юстиції Палати представників розпочав розгляд процедури імпічменту. 24 липня 1974 р. Верховний Суд наказав видати всі необхідні записи комітетові юстиції, який 27 і 30 липня прийняв три статті про імпічмент, які звинувачували Ніксона у зловживанні владою, лжесвідченні та неповазі до конституційних прав Конгресу
«Сторожові собаки демократії»
У розслідуванні справи, а відтак і у подальшій долі президента Ніксона, величезну роль, чи не провідну, причому від самого початку Вотергейтського скандалу, відігравала преса.
Журналістське розслідування почали Боб Вудвард і Карл Бернстін, молоді репортери поліцейської хроніки з газети «Вашингтон Пост». Вони перші звернули увагу на те, що заарештовані вламники не були професійними злодіями. Вони всі мали постійні місця праці, добре одягнені, їх захищали високооплачувані адвокати. Виявилося, що платив їм усім – як вламникам, так і адвокатам – Комітет за переобрання президента Ніксона.
Репортери потягли за ниточку, яка вела до Білого дому. Не лише «Вашингтон Пост», а й інші видання, такі як газета «Нью-Йорк Таймс» і журнал «Тайм», вважали своїм обов'язком постійно тримати суспільство у курсі Вотергейтської справи. Як підкреслював Бенджамін Бредлі, тодішній головний редактор «Вашингтон Пост»: «Нас (тобто пресу), недарма називають сторожовими собаками демократії».
У передмові до своєї книги «Уся президентська рать», написаної по свіжих слідах подій, Вудвард і Бернстін подякували «іншим людям президента, у Білому домі і поза ним, які брали на себе ризик надавання нам конфіденційної інформації. Без них не було б Вотергейтської історії, поданої на сторінках «Вашингтон Пост». Вони насамперед мали на увазі заступника директора Федерального бюро розслідувань Вільяма Фелта, який допомагав репортерам, таємно подаючи інформацію.
Фільм «Уся президентська рать», де ролі репортерів зіграли знамениті актори Роберт Редфорд і Дастин Хоффман, був нагороджений премією «Оскар».
Журналістське розслідування почали Боб Вудвард і Карл Бернстін, молоді репортери поліцейської хроніки з газети «Вашингтон Пост». Вони перші звернули увагу на те, що заарештовані вламники не були професійними злодіями. Вони всі мали постійні місця праці, добре одягнені, їх захищали високооплачувані адвокати. Виявилося, що платив їм усім – як вламникам, так і адвокатам – Комітет за переобрання президента Ніксона.
Репортери потягли за ниточку, яка вела до Білого дому. Не лише «Вашингтон Пост», а й інші видання, такі як газета «Нью-Йорк Таймс» і журнал «Тайм», вважали своїм обов'язком постійно тримати суспільство у курсі Вотергейтської справи. Як підкреслював Бенджамін Бредлі, тодішній головний редактор «Вашингтон Пост»: «Нас (тобто пресу), недарма називають сторожовими собаками демократії».
У передмові до своєї книги «Уся президентська рать», написаної по свіжих слідах подій, Вудвард і Бернстін подякували «іншим людям президента, у Білому домі і поза ним, які брали на себе ризик надавання нам конфіденційної інформації. Без них не було б Вотергейтської історії, поданої на сторінках «Вашингтон Пост». Вони насамперед мали на увазі заступника директора Федерального бюро розслідувань Вільяма Фелта, який допомагав репортерам, таємно подаючи інформацію.
Фільм «Уся президентська рать», де ролі репортерів зіграли знамениті актори Роберт Редфорд і Дастин Хоффман, був нагороджений премією «Оскар».
Фінал
Уже після того, як висновок з імпічменту було підготовлено до передачі в Сенат США, за рішенням Верховного суду розголосові були піддані раніше невідомі касети, записані 23 червня, через усього кілька днів після інциденту у Вотерґейті.
На них Ніксон обговорює з начальником свого апарату Холдменом Вотерґейтську історію, називає її димучою рушницею (smoking gun) і далі обговорює, як перешкодити розслідуванню за допомогою ЦРУ. Після цієї публікації навіть для найфанатичніших захисників Ніксона стало безсумнівним те, що президент із самого початку подій намагався перешкодити правосуддю в особистих і партійних інтересах; імпічмент став вирішеною справою. Республіканці-сенатори, що раніше готувалися голосувати в Сенаті за Ніксона, після публікації плівок один за одним заявляли йому, що підтримають обвинувачення за всіма пунктами.
1974, перед загрозою невідворотного імпічменту, Ніксон у своїй офіційній телевізійній промові заявив, що наступного дня іде у відставку. Після цього президентом став новий віце-президент Джеральд Форд, за 9 місяців до того призначений Конгресом замість Агню. «Наш довгий національний кошмар закінчився», сказав Форд. Він амністував Ніксона «за всі злочини, які той міг вчинити», на що мав право, тому що імпічмент ще не починав розглядатися в Сенаті.
Ряд найближчих соратників Ніксона були, однак, віддані судові. Холдмен, начальник його штабу й співрозмовник президента на скандальній плівці, був 1 січня 1975 року засуджений за змову й перешкоджання правосуддю й відбув півтора роки тюремного ув'язнення.
Висновки
Таким чином, «Вотергейтська справа» – апогей протистояння законодавчої та виконавчої влади, який призвів до внутрішньополітичної кризи, падіння авторитету республіканців, та зменшення міжнародної активності США. Вотергейт – яскраве свідчення глибокої кризи інституту президенства, яку Ніксон зумів подолати лише частково, що і змусило піти його у відставку. Більше того, аналіз особливостей перебігу «Вотергейтського процесу» дозволяє краще зрозуміти функціонування системи «стримувань і противаг» американської політичної системи та особливостей відносин між різними гілками влади.
Опейда Олена
студентка 6 курсу
